Зі святом вас, захисники України!

День захисника УкраїниХарків – унікальне місто, яке відрізняється від багатьох міст своєю добротою, толерантністю, відкритістю. Здається, що жодні катаклізми та політичні події не здатні змінити характер харків’ян. Таке враження виникає, коли спілкуєшся та працюєш зокрема підопічним територіального центру Жовтневого району, з якими у вівторок, 13 жовтня 2015 року, напередодні Дня захисника України була проведена співбесіда щодо історичних коренів національного війська.

Цього року Україна вперше відзначає свято військових-захисників держави 14 жовтня – в день Покрови Пресвятої Богородиці. Також в цей день відзначається День Українського козацтва, що утворило незалежну гетьманську державу, відому як «Військо Запорозьке». Таким чином, 14 жовтня – потрійне свято держави-війська народу-воїна.

Свято встановлено 14 жовтня 2014 р. указом Президента України Петра Порошенка з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості.

В багатому на подвиги літописі українського воїнства безліч битв і дат, гідних стати Днем захисника Вітчизни. Але здавна саме цей день був знаковим для нашого народу. Покрову українське козацтво святкувало як найголовніше свято. Цього дня відбувалися ради, де вибирали кошового та старшину. А січові церкви зводили передусім на честь Покрови Пресвятої Богородиці. «Молимо Тебе, покрий нас, Владичице, покровом Твоїм», — такий напис золотом був над царськими вратами козацьких церков.

У Гетьманщині – Козацькій державі XVII-XVIII ст. – виникає новий тип ікони – «Козацька Покрова». На ній під омофором Богородиці іконописці розміщують українських ієрархів, гетьманів, старшину та значних козаків. Донині збереглися ікони Покрови із зображенням гетьманів Богдана Хмельницького та Павла Полуботка, а також останнього кошового Петра Калнишевського.

Славна історія українського козацтва, явища гучного, ефективного, найефективнішого з усього українського збройного життя від самого його початку. Прикривши щитом у степовому прикордонні рідні землі від спустошливих набігів кочівників, козацтво відіграло помітну роль у структурі військової організації та війнах Речі Посполитої, вкрило себе невмирущою славою протягом Визвольної війни.

Історія українського війська сягає тих древніх часів, коли тодішні мешканці земель сучасної України вперше змушені були взятися за зброю щоб боронити життя і свободу себе та своїх близьких, свого народу й суспільства.

Вся історія державності України тісно пов’язана з утворенням і розвитком тих чи інших військових формацій, які забезпечували державний лад, захист та безпеку громадян як від зовнішніх агресорів, так і від внутрішніх дестабілізуючих факторів.

Героїчні сторінки історії українського війська торкаються повстанських походів відомого козацького ватажка Северина Наливайко, що підняв повстання 1594–1596 років в Речі Посполитій та діяв, захищаючи поневолений народ переважно від Османських (Турецьких) та Посполитих (Польських) ханів-панів.

Рух опришків, що діяв на Заході сучасної України, зокрема в горах Карпат, на протязі майже трьох сторіч з XVI по XIX ст., один із славетніших провідників яких, Олекса Довбуш, назавжди увійшов в героїчний епос нашого народу як легендарний борець із несправедливістю щодо українців з боку кривдників. Розправа Довбуша з економами, лихварями, орендарями у 1738–1745 викликала серед простого люду симпатію. Селяни вважали Довбуша «своїм спасителем».

Майже в той же час на Поліссі виник гайдамацький рух, що започаткувався на згадку про вільні козацькі часи, коли волелюбні люди започаткували незалежне державне утворення на Запорізьких просторах. Гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників. Мабуть, найвідоміший гайдамацький ватажок, Максим Залізняк, що очолив повстання 1768-1769 років, більш відоме як Коліївщина, зробив черговий внесок до звільнення України. Разом з іншими впливовими козаками, серед яких можна виокремити Івана Гонту та Йосипа Шелеста були започатковані бойові національні традиції непомітної, але дуже насиченої історичною значимістю місцевості – Холодний Яр, в осередках якої, в самому центрі сучасної України і народився Залізняк.

Повстанські рухи тривали й надалі. Зокрема на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту на чолі з Устимом Кармалюком рух об’єднав навколо себе близько 20 тис. селян.

Після цього визвольний рух був знекровлений та обезсилій до початку ХХ сторіччя, коли було створено українське національне військове формування Украї́нські січові́ стрільці́. Нажаль, це утворення спочатку діяло в складі австро-угорської армії, але було сформоване з добровольців-українців.

Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтавської битви 1709 року, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва (глосарію), термінології, військового фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка).

Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування.

Окрім цього, потрібно згадати про справжнє «місце сили» українського воїнства – вже згадуваний Холодний Яр – місцевість, що народжувала героїв України в битвах за її Незалежність. Починаючи з битви «на Синіх воді» з ординцями в 1363—1367 роках. Потім у 30-х роках XVIII століття в Холодному Яру була організована Холодноярська Січ. Цей ліс на десятки років став головною базою гайдамаків. Далі переносимось в буремне ХХ ст., коли існувала самопроголошена Холодноярська республіка, що відстоювала незалежну Україну. Під час Другої світової війни на цих теренах водночас діяла дивізія Холодний Яр та дев’ять радянських партизанських загонів загальною чисельністю понад чотири тисячі людей.

Козацька доба в історії України, що породила ці подальші визвольні рухи, стала тією ланкою між давньою Руссю-Україною та боротьбою за нову Українську державу, яка зберігала національну державотворчу ідею, підняла її на вищий щабель і довела, що захист України можливий лише при наявності власних збройних сил. Епоха народила нових національних героїв і водночас яскраво виявила ворогів Української держави, її народу, його нормального суспільного і культурного життя.

Незалежність, яку отримала Україна, – це, безперечно, дар від Бога, але, разом з тим, це результат самовідданої наполегливої довговікової боротьби багатьох поколінь за волю свого краю. Ці покоління залишилися вірними споконвічним традиціям захисників волі, незалежності й, не шкодуючи життя, боролися за те, аби Батьківщина посіла, нарешті, гідне місце серед народів світу та їхніх держав. 

Сучасне українське військо, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, не може не шанувати борців за цю незалежність, яких любов до Вітчизни кидала в нерівний бій проти супротивника, хто б ним не був.

Сьогоднішні воїни Збройних Сил України, Національної гвардії, добровольчих батальйонів – спадкоємці тих, хто боронив кордони й безпеку своєї землі впродовж століть, — дружинників княжих часів, козаків, січових стрільців, воїнів Визвольних змагань 1917-1920 років, повстанців Холодного Яру.. Їх усіх – від давнини до сьогодення – і вшановуємо 14 жовтня, у День захисника України.

Джерело: Відділ розвитку соціальних послуг Управління праці та соціальних питань

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *